МАРКІВЦІ<br>Ласкаво просимо!
Вивчай свій рідний край. МАРКІВЦІ

Джерело — "Жовтнева зоря" за 1966 рік (№ 94, 96, 97, 100, 103; № 95 відсутній).

З минулого року наша газета друкує історичні нариси про населенні пункти району. Читачі вже мали можливість познайомитися з минулим і сучасним Бобровиці, Нової Басані. Зараз починаємо публікацію такого нарису про Марківці. Ці матеріали підготовлені для повної «Історії міст і сіл України», в якій Чернігівщина буде представлена окремим томом. Видання присвячується 50-річчю Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Село Марківці належить до середніх за величиною населених пунктів Бобровицького району. Виникло воно після зруйнування Запорізької Січі. Заснував його один із запорізьких козаків Марко Боклан. Приїхав сюди, облюбував собі місце біля озера і поселився в густому лісі, в урочищі Ревня.

Спочатку це був невеличкий хутір, який носив назву першого поселення — Марків хутір. Згодом, як розрослося село, воно стало зватися Марківці.

На території села відбувалися всі події, які переживала наша Батьківщина за багатовікову історію. Його землю топтали татари, литовці, шведи, німці, польська шляхта та інші загарбники. Але вони завжди знаходили тут могилу. Про це свідчать кургани, древні знахідки, народні перекази.

На околиці села є кілька цікавих урочищ. На південь видніється високий курган. Зветься він Княжедвір’я. За переказами та історичними джерелами в цьому місці в 1019 році князь Ярослав (внук Олега) побудував собі замок, який служив укріпленим пунктом від нападу кочових племен. В замку жила військова залога і слуги князя. Сам володар замку часто сюди приїжджав на полювання. Замок і укріплений пункт були зруйновані степовими кочівниками. І досі на цьому кургані місцеві жителі знаходять різні старовинні предмети — стріли, уламки списів і мечів, посуд та інше. Недалеко від цього замка утворився невеликий хутір, який згодом виріс у велике село Ярославку.

Марківці мають довгу і цікаву історію. після свого заснування село тривалий час ніде не згадувалось. Відомості про його виникнення передавалися усно від покоління до покоління. Перші друковані згадки про Марківці з’явилися в кінці 18 століття.

За усним переказом, першим поміщиком, якому цариця Катерина пожалувала хутір, був Марко Танський. Незабаром шляхтич продав його разом з кріпаками Йосипу Катериничу. Поміщикам Катериничам належала вся краща земля.

Поміщики жорстоко утискували своїх кріпаків. За непокору і вольнодумство їх саджали в тюрму, яка була розташована в підвалі головного будинку. Цей будинок і нині зберігся. Нічого не дала селянам і реформа 1861 року. Катериничі захопили собі кращі землі, а селянам лишились піски, солонці та болота.

І після реформи марківчани лишилися без землі. Злидні примушували їх працювати наймитами в панській економії. Багато селян йшли шукати заробітку в Київ, Одесу, на Кубань, на Дон.

Неодноразово відвідував Марківці геніальний український поет, революціонер-демократ Тарас Григорович Шевченко, який все своє життя присвятив визвольній боротьбі закріпаченого селянства.

Влітку 1846 року Т. Г. Шевченко прибув у село до Катериничів, з якими був добре знайомий. Тут він малює аквареллю ряд портретів членів родини Катериничів.

Свято зберігається серед населення пам’ять про великого Кобзаря в селі Марківцях. Ще й зараз тут пригадують розповіді людей, які особисто зустрічалися і розмовляли з визначним поетом. Про ці зустрічі та розмови розповідає вчитель місцевої школи Шевченко А. К., який живе в цьому селі і збирає фольклорні матеріали:

— Переді мною наче і зараз стоїть живий 97-літній дід Заболотний Пимон. Здається, що я чую його хвилюючий голос:

«Я вже був парубком і жив біля маєтку Катериничів, до яких приїжджав Тарас Григорович Шевченко.

Пам’ятаю, що Шевченко був у Марківцях тричі. Його відвідини завжди припадали на літо. Не гуляти з панами приїжджав він, а малювати портрети Катериничів, щоб заробити якусь копійку на прожиток.

Жив він не в головному будинку з родиною Катериничів, а в невеличкому флігелі, що стояв у глибині парку під столітніми липами. В цьому флігелі містилася старовинна бібліотека поміщика.

Я і мої товариші вперше зустрілися з Шевченком в урочищі «Турківщина». Замріяний поет сидів на великому пеньку біля широкого ставка, навколо якого росли столітні верби... Розпитував він про нас, про наше гірке життя-буття і співчував нашій гіркій долі.

Любив Шевченко також відпочивати в альтанці в кінці старовинного саду та в лісі «Чайка» під величезним дубом. Ми з ним часто бачилися. Сам я не вмів ні писати, ні читати, а мій товариш Макар Сліпенко умів трохи читати, і йому Тарас Григорович подарував свою книжку «Кобзар» з власноручним підписом, яку потім Макар часто читав. Цей «Кобзар» довго зберігався у Макарового сина Федора Макаровича Сліпенка».

З тих часів у селі зберігся будинок, в якому жив великий Кобзар. В ньому міститься восьмирічна школа. Вона носить ім’я геніального поета, революціонера-демократа Т. Г. Шевченка. Збереглися і могутні дерева саду, під якими ходив і любив мріяти незабутній Тарас. Шумить могутніми вітами і старезний дуб, ніби розповідає нам про любимого сина українського народу.

Не гасне і не в’яне пам’ять про Шевченка серед марківчан, свято вона передається від дідів до нащадків.



*** відсутня частина з № 95 ***



Велику допомогу в створенні і зміцненні колгоспів подавала комсомольська організація, яка виникла в 1924 році. Особливо активно працювали перші комсомольці Сергій Наумович Зубко, Антон Кузьмович Шевченко, Гри­горій Михайлович Кононенко, Андрій Оврамович Вовк, Андрій Ілліч Конішевський та Михайло Петрович Омельченко.

Із значними труднощами від­бувалися соціалістичні перетво­рення в селі. Одним з головних гальм була неписьменність. Комсомольська організація, колектив школи енергійно взялися ліквіду­вати цей ганебний залишок ца­ризму. І вже в 1930 році неписьменність і малописьменність в основному була ліквідована.

Ожили, оновилися Марківці за Радянської влади. Завдяки волі і праці хліборобів швидко зміцніли колгоспи, заможно і культурно стали жити колгоспни­ки. Один за одним у селі ви­ростають нові, красиві приміщен­ня — школа-десятирічка, клуб, сільмаг, бібліотека, дитячі яслі, фельдшерсько-акушерський пункт, господарські будівлі. В селі з’яви­лась стаціонарна кіноустановка.

Значно підвищився і культур­ний рівень населення. Усі діти були охоплені навчанням у се­редній школі. Частина молоді, яка не мала середньої освіти, набувала її у вечірній школі. Ба­гато синів і дочок колгоспників навчалися у вищих учбових за­кладах.

У нашій країні остаточно і без­поворотно переміг соціалізм. В оселі марківчан завітали радість І щастя. Докорінно змінилося обличчя селян, їх побут, культура, свідомість, звички, ставлен­ня до праці. Культурна револю­ція, здійснена в ході побудови соціалістичного суспільства, виве­ла трудові маси з духовного раб­ства і темряви. В селі з’явилися нові професії — трактористи, комбайнери, шофери, агрономи, зоотехніки, ветеринарні лікарі і фельдшери.

Всю цю творчу роботу перерва­ли імперіалісти, яким не до вподоби були успіхи країни Рад. Вони зробили ще одну спробу поневолити радянський на­род. 22 червня 1941 року гітле­рівська Німеччина віроломно, по-піратськи вдерлася на священну землю нашої Батьківщини.

Радянські люди всі як один стали на захист завоювання Великого Жовтня. Не були осто­ронь цієї боротьби з фашистами і марківчани. На заклик Кому­ністичної партії в перші дні вій­ни до лав Червоної Армії пішло 350 чоловік. В селі було органі­зовано загін ополченців із кому­ністів, комсомольців і активу колгоспу.

Озброєні до зубів фашисти з великими втратами просувалися в глиб нашої країни. У вересні 1941 року гітлерівці окупували Марківці. Настали чорні дні. Це було небачене лихо для во­лелюбних колгоспників. Почалися поголовні арешти, розстріли, ви­гнання на каторгу в Німеччину. Такий був «новий порядок», який принесли на багнетах окупанти.

Народне добро, яке було зо­середжено в колгоспах, гітлерів­ці розграбували. В селі створили так зване общинне господарство, з якого видавлювалися всі соки. Людей щодня ганяли в поле заступами копати землю. І єдина плата за тяжку працю — нагаї.

Особливо жорстоко розправля­ися фашисти з радянськими активістами. У 1942 році вони розстріляли 12 чоловік. Марківчани піднялися на боротьбу з окупантами. Багато селян пішло в партизанський загін «За Бать­ківщину».

Гітлерівці і їх посіпаки — полі­цаї переслідували ті сім’ї, члени яких були в партизанському заго­ні. Дві каральні експедиції про­вели вони, спалили живцем у ха­тах понад 120 чоловік. Два рази німецькі кати випалювали село. Спопелили вони школу, клуб, всі господарські приміщення кол­госпу. Ту худобу, яку не пере­били, забрали до Німеччини.

На ці репресії жителі села відповідали посиленням бороть­би. Народні месники вбивали фашистів і їх посіпак із місце­вих жителів. Майже щодня під укіс ішли залізничні ешелони з солдатами і військовою технікою. Найактивнішими партизанами із Марківець були: Андрій Оврамович Вовк, Петро Дем’яновнч Ду­дар, Павло Мартиненко, Андрій Ілліч Конішевський та багато інших.

Комсомолець Павло Мартиненко та Петро Дудар в партизансько­му загоні організували майстерню по виготовленню мін із німець­ких снарядів. У одній з підрив­них операцій хоробро загинув комсомолець Петро Мартиненко. Коли пішов під укіс ворожий ешелон, зав’язався бій з окупан­тами. Тяжко пораненого парти­зана німці хотіли захопити живим. Як чорні круки, налетіли фашисти, та в цей час вибухнула міна, яку підірвав разом з со­бою славний син комсомолу.

Багато марківчан відважно би­лися на фронтах Великої Вітчиз­няної війни. Справжнім повітря­ним асом виявився льотчик Ге­рой Радянського Союзу Петро Наумович Зубко, виходець з бід­няцької родини.

... Стояла собі в центрі села нічим не примітна хата. Мало хто сюди заходив, хіба що злидні, сім’я чималенька була — п’ятеро дітей. Що міг заробити Наум Васильович на панщині? Там Катеринич шеляги платив за тяж­ку працю.

Так у злиднях, в боротьбі про­ти експлуататорів гартувався ха­рактер бідняка. Засвітив зорі Великий Жовтень у Марківцях, поважною людиною в селі став Наум Васильович. Тепер не за­чинялися двері хати активіста. Старіші до нього йшли за по­радою, молодь — до сина Сергія, який став ватажком перших комсомольців.

— Енергійна була людина Наум Васильович, — пригадує коваль радгоспу «Кіровський» Григорій Овсійович Шевченко. — Він став першим організатором колгоспу в селі. Весь час був членом правління.

Ось у цій сім’ї виростав най­менший син Петро. Кмітливий його розум з дитячих років за­своював батькову науку любити Радянську владу, яка бідняків вивела в люди, І всім серцем ненавидіти ворогів.

Таким лишився в пам’яті ро­весників Петро Зубко, так про нього говорить історична довідка піонерської організації Марківецької восьмирічної школи за 40 років.

— З Петром ми ровесники, то­варишували, — говорив коваль Гри­горій Овсійович Шевченко. — Разом ходили в школу, разом вступали в піонери. Надзвичайно допитли­вий був хлопець. І в навчанні, і в іграх був першим. Тому й про­лягла широка дорога перед сіль­ським юнакам.

Змінювалось село, мінялись і люди, їх культура. Петро Зубко успішно закінчує семирічку, про­довжує навчання в Києві. Саме звідси він іде в ряди Червоної Армії. На той час його старший брат Сергій був військовим льот­чиком. Мабуть, це й вирішило долю юнака. Петро теж вступив у військову школу льотчиків і вже в 1937 році борознить п’ятий океан.

В рідних збереглися фотографії тих часів. Одну з них сестра по­дарувала піонерам школи. На знімку — мужній з відкритим по­глядом 22-річний юнак у військо­вій шкірянці. На звороті напис: «На довгу пам’ять сестрі Тані від брата Петі. Марківці, 1938 рік».

Почалася війна. Вдерлися фа­шисти в Марківці. Вся сім’я Зубків стала на боротьбу з ворогом. Батько, дочка, невістка — в тилу, а сини — на фронті. Місцеві полі­цаї помстилися над активістом. Наума Васильовича Зубка в 1942 році розстріляли.

Про те, як бився на фронтах Вітчизняної війни льотчик Петро Зубко, розповідає копія нагород­ного листа, яку надіслав Архів Мі­ністерства оборони СРСР піонерам Марківецької школи. Ось короткий опис бойового подвигу героя:

«В боротьбі з німецькими за­гарбниками проявив героїзм, муж­ність, самопожертвування і відвагу. За короткий строк бойових дій він добре оволодів майстерністю штурмових ударів і вмілого використання літака «ІЛ-2» над полем бою. Як відмін­ному льотчику-командиру, йому доручали найскладніші бойові завдання по знищенню техніки і жи­вої сили противника...».

Понад 120 бойових вильотів зробив Петро Зубко. Тільки з липня 1943 року по березень 1944 групи штурмовиків ескадрильї, ко­мандиром якої був Петро Зубко, знищили 300 автомашин з війська­ми і вантажами, 40 танків, 6 ба­тарей, 5 ешелонів, більше 10 скла­дів із боєприпасами, 10 літаків. Особисто він збив два літаки во­рога.

За зразкове виконання бойових завдань в серпні 1944 року майо­ру Петру Наумовичу Зубку при­своєно звання Героя Радянського Союзу. А через 18 днів у боях загинув відважний льотчик.

Шанують односельчани Героя, який віддав своє життя за щас­тя людей. У сестри Ольги Наумівни зберігається велика фото­графія Петра Наумовича. Всі гру­ди його — в орденах. Ліворуч ся­ють Золота Зірка і ордени Леніна, Червоного Прапора, праворуч — Олександра Невського, Вітчиз­няної війни.

Марківчани, як і всі радянські люди, героїчно відстоювали завою­вання Великої Жовтневої соціалі­стичної революції. Понад 500 жи­телів села громили гітлерівців на фронтах Вітчизняної війни. Багато з них віддало своє життя за свободу і щастя Батьківщини. За самовіддані подвиги в період війни багато воїнів нагороджено бойовими орденами і медалями Радянського Союзу.

У вересні 1943 року Радянсь­ка Армія звільнила село Марківці від німецько-фашистських загарбників. Німці лишили тільки руїни і згарища. Жодної громадської будівлі не було на кол­госпному подвір’ї, багато спалено будинків колгоспників.

Трудящі енергійно взялися за ліквідацію наслідків війни. Вони відновили роботу колгоспу. Ста­новище в той час було тяжким. В колгоспі не було тракторів, автомашин, робочої і продуктивної худоби, посівного матеріалу. І тут на допомогу прийшла держава. Вона виділила марківчанам буді­вельний ліс, худобу, посівний ма­теріал. В районі знову було від­новлено роботу машинно-трактор­ної станції, яка подала велику до­помогу колгоспу. Одне за одним виростали громадські приміщення на артільному подвір’ї, добротні будівлі почали зводити колгоспни­ки.

Зразу після звільнення відно­вили свою роботу восьмирічна школа, фельдшерсько-акушерський пункт, сільський клуб, біблі­отека, поштове відділення.

Після закінчення Великої Віт­чизняної війни марківчани під керівництвом партійної організації почали далі розвивати колгоспне виробництво. Швидко було віднов­лено довоєнні площі посіву сіль­ськогосподарських культур, фер­ми стали поповнюватись худобою. З кожним роком почала зростати врожайність, підвищувалась про­дуктивність громадського тварин­ництва.

У 1960 році в селі Марківці колгосп імені Кірова був реорга­нізований в радгосп і став називатись «Кіровський».

Двадцять один рік минув після закінчення війни. Не впізнати Марківців. Чепурні білі будинки під залізом і шифером потопа­ють в зелені садів, які піступають до самої залілшці. Через усе село простяглася шосейна дорога, яка зв’язує Бобровицю з Козель­цем.

Сучасні Марківці кращають з дня на день. Там, де колись були згарища і попіл, тепер, мов гриби після дощу, виростають нові будівлі. В центрі села збудовано велике приміщення. Тут розмістився сільський клуб. В ньому зал на 200 місць, кімнати для роботи гуртків художньої са­модіяльності. Тут же знаходиться і сільська бібліотека. Книжковий фонд її має понад 15 тисяч томів. Її читачами є більше тисячі чоловік. Багато жителів села мають свої власні бібліотеки.

Взагалі в післявоєнні роки ви­соко піднялася культура населен­ня. Село електрифіковано і ра­діофіковано, все більше здіймається в небо телевізійних антен. В клубі діє стаціонарна кіноуста­новка. Кіносеанси завжди відбу­ваються при переповненому залі. По вулиці тягнеться сітка дротів автоматичної телефонної станції.

Міцно в побут трудівників села ввійшла періодична преса. Як правило, на кожну сім’ю припадає по кілька примірників газет і журналів.

З дня на день поліпшуються культурно-побутові умови трудівників сільського господарства. В центрі села недавно збудована радгоспна їдальня, яку відвідує багато робітників. В квартирах хліборобів все більше з’являється газових плит.

Значно поліпшилися санітарні умови життя робітників. В селі діє фельдшерсько-акушерський пункт, який провадить велику про­філактичну роботу. Смертність від захворювання як дітей, так і дорослих зведено до мінімуму.

Велике будівництво розгорнуте зараз в селі. Лише за останні три роки збудовано три дворяд­ні і один чотирирядний корівники, широкогабаритний пташник, двоповерховий зерносклад, приміщен­ня для зберігання кукурудзи, елект­ростанцію, гараж для автомашин, два артезіанські колодязі, меха­нічну майстерню, лазню та бага­то інших громадських будівель.

Все більше розширяється жит­ловий фонд радгоспу.

В центрі села споруджений двоповерховий гуртожиток. Трохи далі височать три двоповерхові чотириквартирні будинки, де жи­вуть сім’ї робітників. Понад 300 просторих будинків на 2—3 кім­нати збудували робітники радгос­пу на власні заощадження.

Тепер Марківці — село суцільної письменності. Тут працює ве­ликий загін інтелігенції — 22 вчи­телі, 2 інженери, 3 агрономи, 2 медичні працівники, є ветеринар­ний лікар, 2 зоотехніки.

Тільки в післявоєнні роки з села вийшло 11 інженерів, 23 вчителі, 9 агрономів, 4 ветлікарі, 5 зоотехніків, 2 економісти. При восьмирічці працює заочна школа, де робітники здобувають середню освіту.

Радгосп «Кіровський» — велике багатогалузеве господарство. Він оснащений потужною сучасною технікою. Зараз в радгоспі 28 тракторів, 6 зернових, 8 кукурудзо- і силосозбиральних, 5 буряко- і картоплезбиральних комбайнів, 20 вантажних автомашин.

Марківецькі землі дають висо­кі врожаї жита, озимої пшениці, кукурудзи, гороху, ячменю, цукро­вих буряків, картоплі, овочів.

Розвинене в радгоспі і тварин­ництво. Великої рогатої худоби на фермах 1270 голів, в тому числі 625 корів, 1180 свиней, 6 тисяч штук птиці.

Трудюлюбиві люди марківчани. Це їх руками золотими вирощую­ться високі врожаї сільськогоспо­дарських культур, збільшується виробництво тваринницької продукції. Серед хліборобів є багато передовиків радгоспного виробни­цтва. Це трактористи Петро Олександрович Дудар, Петро Сте­панович Буряк, Микола Семенович Панченко, комбайнер Петро Васильович Борисенко, шофери Василь Іванович Буряк, Михайло Ісакович Неход, Микола Михай­лович Коновал, тваринники Ганна Сидорівна Борисенко, Марія Трохимівна Шевченко, Ганна Макси­мівна Семененко, робітниці Ганна Василівна Редько, Катерина Кирилівна Боклан.

Йде 1966 рік, перший рік нової п’ятирічки. Трудящі села Марківець самовіддано трудяться, щоб перетворити в життя на­креслення Комуністичної партії і Радянського уряду. Як і всі ра­дянські люди, вони своєю пра­цею створюють матеріальну базу щасливого майбутнього — кому­нізму.